I

Розчудесні місця на річці, на Північнім Дінці...
Вам ніколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, — обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змієва.
Зміїв — мальовничий городок, тепер районний центр Харківської області, — він розлігся якраз на Північному Дінці.
У Змієві ви візьмете човна й попливете за течією Північним Дінцем...
А пливти вам треба в червні...
Ви потихеньку пливтимете і милуватиметеся чудесними краєвидами: ліворуч зеленітимуть заливні луки, — зелені вони, ті луки, зелені, та запашні, уквітчані і ромашкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або дикого маку.
І скільки ви пливтимете, весь час вітатимуть вас своїм щебетанням веселі жовтобрюшки, канарейкові трясогузочки, підпадьомкатиме на вашу честь перепел і дирчатиме деркач.
З прибережного пісочку з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці, вкритій лататтям та білими лілеями, мов почесний вартовий, вас зустрічатиме сіра чапля.
На правому, високому березі, в кущах ліщини розриватимуться солов'ї...
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Північний Донець ширшає, робиться многоводнішим, глибшає, — тут він упливає в ліс, — з обох берегів над ним схиляються зелені віти густо-зеленої вільшини, гостролистих кленів, струнких дубів, берестків, грабини, утворюючи над ласкавою рікою казкову алею-тунель...
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева і ніби вітаються між собою, простягаючи одне одному зелені віти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, — острівець невеличкий на вашій путі буде, — зелений, зелений острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і кугою, і високим-високим очеретом.
А на тому острові під розлогою, старою, дуплястою вербою курінь побачите, — благенький курінь, такий собі очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вітами, та кугою, та травою, — щоб од дощу десь приткнутися було...
І в курені зеленої трави наслано, щоб можна було при нагоді, чи як уже дуже очі злипаються, подрімати годину-другу.
Ген там гонів, може, за п'ять, як річкою, там уже пором буде, щоб з лівого берега на правий переправитися, — бо лівим берегом ген он аж куди пішли луки та й луки, та й луки, — а на правім березі величенька серед лісу галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, з садками, з городами...
Ах, який чудесний Коропів хутір!
І хатів за деревами та за садками не видно, і такі ж там соняшники, і така там квасоля, тичинами підтримувана, росте, — ну, просто вам як ліс...
Колишні хуторяни, а теперішні колгоспники вам одразу ж і скажуть:
— У нас не хутір, а рай!
А ви візьміть та їх і запитайте:
— А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полізуть:
— А навіщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свій єсть...
А коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх пригорнути, ви їм скажіть:
— Ні, товариші, у вас тут тепер краще, як у раю!
Вони вам привітно посміхнуться і скажуть:
— Могло буть!
Отакий Коропів хутір!

II

На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропів хутір ви не пливіть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острівця, тільки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак біля куреня, куди вам пристати треба, — там лиманський дід Кирило Іванович Дудка рибу вудить...
От вам і пощастило: вудочок нема, і ви спокійно стукнулися човном об берег...
Підвели голову, а на березі біля куреня дід Кирило Іванович Дудка сидить.
У солом'яному брилі й босий...
— Здоровенькі були, Кириле Івановичу! — весело ви до нього...
— Драстуйте, — він до вас...
— Живенькі-здоровенькі? Як рибка? — ви дідові.
— Порвало! — дід вам.
— Кого порвало! Хто порвав?! — інтересуєтеся ви.
— Снасть! — сердито кидає Кирило Іванович. — Не бачите хіба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую і розплутати не можу! Сатана!
— Та хто ж порвав, хто ж заплутав? — не відстаєте ви від діда.
— Хто ж, як не він!
— А хто він?
— Та що, ви не знаєте: короп! — люто вже говорить дід і з серцем кидає на траву ліску. — Закурить нема?
— Закурюйте, дідусю!
Закурили...
Помовчавши трохи, Кирило Іванович починає розповідати...
— Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз — смик! І знову — тихо. А потім повело, повело, повело, до того он, — бачите? — кущика по-о-о-вело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисака! Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка налигати! Вудлище — дугою! Я — попускать! А воно рве, а воно рве! Я — держу! Коли ось — викидається! Їй же богу, як ночви!
— Ну, Кириле Івановичу, невже ж таке велике?
— Їй-богу, як ночви! Сатана! Більше, як сатана! Хвостом по воді як уріже, й на дно! Я — смик! А волосінь — дзень! А я в воду з усіх ніг — лясь! І — по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досі он мокрі! Босий ходю. Так з гачком і пішло! Біля грузила — перервало.
— Може, грузило волосінь перетерло?
— Е, ні! Перервало! Та хіба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кілограмів на двадцять! Не менше!
Вам краще повірити Кирилові Івановичу, щоб його не розгнівати, бо Кирило Іванович Дудка, як розгнівається, — замовкне, і ніколи в світі не розкаже вам, як він позатої весни на Лиманському озері лебедя стріляв...